Без дороги, але з гарним болотом

35














Степан Щуцький: «Мені добре на рідному хуторі!»

Поміж Слобідкою і Птичим хутором на Менщині у високій кропиві і густих кущах сховався від стороннього ока Шуляків хутір з шістьма його жителями. У цьому неофіційному населеному пункті нема чіткої дороги – усе поросло споришем, луговими квітами. Заблудитися тут чужій людині дуже просто. Ми теж потрапили у цю пастку, однак були від того потішені і багато чого цікавого побачили.

Блукаючи редакційною машиною по густих заростях, натрапили на чималу водойму, густо вкриту ряскою. А ще побачили болото – гарне таке!

По хутору бігають неприв’язані домашні песики, які нікого не кусають і гавкають без уїдливості, а так, для годиться, ніби таким чином вітаються з гостями цієї казкової краси оази.

Проїхавши Шуляків уздовж і впоперек, не зустріли жодної живої душі. Тоді помітили, як один дідусь, щось кинувши собачкам, попрямував у відчинені двері своєї оселі. Гукнули старенького, познайомилися.
– Я все життя тут, на хуторі. Батько мій теж тут і родився, і хрестився, – охоче пристав на наше знайомство 80-річний Степан Щуцький. – Звик тут, приріс душею і серцем до землі, лугу, деснянської кручі. Добре мені, ніби в раю.

Степан Хомич все життя шоферував у колгоспі, на молоковозі працював. На схилі літ залишився сам – ні дружини, ні дітей.
– Звик сам собі раду давати, – каже, – город обробити – не проблема, аби гроші. Виорють, посадять, посапають, викопають. Грядки якось уже сам до ладу доводжу.

Степан Щуцький колись був непоганим рибалкою, нині вже не ходить ні з сіткою, ні з вудкою. Минулося.
– Бачите, ось куди сітку застосував? – сміється. – Обтягнув нею грядку з кукурудзою, аби собаки не виламували її, бо я їх ніколи не прив’язую.

Є у дідуся мотоцикл, але він нікуди ним не їздить. Виручає кум, у якого є кінь і віз. Удвох повсідаються і їдуть у Слобідку за продуктами.

Їжу Степан Хомич варить на плиті з балонним газом.
– Проблем ніяких. Закінчується газ, я у сільраду повідомляю, через кілька днів маю новий балон, – ділиться дідусь. – Жити у нас тут можна – електрика є, телевізори працюють, мобільні телефони теж. От тільки взимку дорога не чиститься. Так скільки там тієї зими? Поштарка газети з села принесе, стежку зробить, і ми тоді всі по ній топчемося.

Розказав Степан Щуцький, як кілька років тому на їхньому хуторі згоріла хата з її хазяїном. Той придумав якийсь пристрій, аби оселя обігрівалася електрикою. От і наробив біди саморобний винахід.

До батьківської хати повернувся один виходець з хутора, який багато років жив і працював у Дніпродзержинську. Степан Хомич з ним дружить, як і з усіма мешканцями Шулякового.
– Нас тут мало зосталося, сваритися нема за що, а допомогти одне одному – святе діло. От і живемо такою собі комуною. Разом дрова заготовляємо, молодість згадуємо, жука колорадського проклинаємо. І радіємо кожному, хто до нас сюди завітає, – каже дідусь.

Раїса Михайленко

Новости по теме 2 Июля 2014 15:18 Ростуть наші хлопчики 1 Июля 2014 10:49 Місто забезпечують водою п’ять чоловік, а дороги… пилососять 26 Июня 2014 12:54 «Мами нема вже сьомий рік, а в думках вона з нами»

По материалам http://www.gorod.cn.ua/

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий