Виший пілотаж у мініатюрі

54














64-річний прилучанин Володимир Мальцев прославив рідне місто на всю країну. Він став срібним призером чемпіонату України з авіамодельного спорту, що проходив у Києві минулого місяця. Чоловік був єдиним представником Чернігівської області, тож прапор Прилук гордо майорів на теренах спортивного комплексу «Чайка». 


Володимир Іванович змагався за право носити звання кращого конструктора моделей літальних апаратів, майстра в управлінні польотом свого творіння на дальність, швидкість і витривалість у категорії кордових моделей. Серед п’яти категорій авіамодельного спорту кордові є справжніми двійниками відомих винищувачів, бомбардувальників, штурмовиків і до останнього гвинтика відповідають легендарним оригіналам.

Якщо комусь із вас здається, що захоплення авіамоделізмом – це іграшки, то ви дуже помиляєтесь. Після розмови з призером чемпіонату України висновки напрошуються абсолютно протилежні.

– Володимире Івановичу, скажіть будь ласка, з чого й коли розпочалася Ваша довга дорога в «небесному спорті»?

– Я почав займатися авіамоделюванням іще в першому класі. Відвідував станцію юних техніків, а також уроки великого професіонала своєї справи Миколи Івановича Черкасова.

– Які перші успіхи в конструюванні запам’яталися Вам найбільше?

– Робити перші вдалі та серйозні кроки в авіамоделізмі я почав перед армією. У 1968 році став був членом збірної міста, почав виступати за Прилуки в районі та області. А вже наступного року був призваний на службу в радянських військах.

– Ваша служба в армії була пов’язана з літаками?

– Так, я служив у Псковському полку, Вітебській дивізії ВТА. Півроку літав на бомбардувальниках, дуже добре виходило стріляти. Брав участь у змаганнях, але потім мене «списали» через те, що зір почав підводити. Натомість почав приділяти більше уваги створенню настільних макетів. Будував літаки для вищого командного складу.

Після демобілізації в 1972 році я повернувся в Прилуки. Вирішив продовжувати навчання. Спочатку не вийшло вступити до омріяного авіаційного, тож трохи підучився й через рік поїхав навчатись у Московський нафтовий інститут. Там мені дуже пощастило знайти лабораторію та почати виступати зі своїми авіамоделями в Москві. За кілька років став трикратним чемпіоном нинішньої російської столиці. Але в 1980-му мене «попросили» з Москви, і я знову повернувся на батьківщину. Через чотири роки отримав звання майстра спорту. Постійно виступав за Чернігівську область. Із того часу минуло вже 29 років…

– Володимире Івановичу, до спорту Ви повернулись нещодавно. Чим була зумовлена тридцятирічна перерва?

– Коли приїхав із Москви, нагальними стали інші потреби. Треба було сімейне життя налагоджувати. Став заступником начальника управління бурових робіт, день у день на цій посаді відпрацював 22 роки. Три роки я вже на пенсії, почуваю себе відмінно, бо з’явився час на заняття улюбленою справою.

– Саме це повернуло Вас у спортивну колію, стало поштовхом до участі в чемпіонаті України?

– Це мрія всього життя – стати першим. Я готувався до чемпіонату Європи, світу, але, на жаль змагання класу кордових нещодавно відмінили… Не можу сказати, що колись переставав готуватися, – швидше робив паузу. Десь у думках, морально, я був готовий змагатися кожну хвилину. Зараз отримав таку можливість.

– Чи підтримує таке високе прагнення перемоги Ваша сім’я?

– Свою дружину я зустрів під час навчання в Москві. Можна сказати, що вона пройшла свого часу жорсткий відбір. За неписаним законом моделістів, коли ти зустрічаєшся з дівчиною, маєш привести її в робочий колектив. Команда знайомиться з нею, певною мірою оцінює, а потім керівник лабораторії особисто спілкується з твоєю обраницею. Колись вона мені розповіла про розмову в зачиненому кабінеті з моїм наставником. «Ти бачиш, чим Володя займається? Він тебе може покинути, а літаки не полишить ніколи в житті», – попередив він. От вона й терпить, змирилася з тим, що наша трикімнатна квартира перетворилась у величезний гараж, ангар для літаків. Та іноді із задоволенням допомагає мені в роботі.

– Ви думали над тим, щоб взятися за навчання юних конструкторів, послідовників своєї справи?

– Зараз – ні! Хоча колись я керував гуртком у будинку піонерів. Діти потребують дуже багато уваги, особливо в навчанні. Їх не залишиш сам-на-сам зі складною наукою. Та й послідовників нині дуже важко знайти. Я не забуваю про свою найпершу ціль – перемогу, а щоб досягти мети, треба багато часу присвячувати роботі, кожну вільну хвилину віддавати їй. Це навіть не жертва, а данина мрії.

– Які основні ознаки класу літаків, які Ви створюєте?

– Це зменшені в масштабі точні копії існуючих літаків – наприклад, мій літак у шість разів менший від оригіналу. Клас кордових повністю забороняє використовувати в управлінні радіоапаратуру. Він керується дистанційно, що на практиці набагато важче, ніж управління іншими типами літальних апаратів.

– Які особливості має Ваш конкурсний літак?

– Я обрав для будівництва модель саме цього літака, бо на ньому літав мій батько – І-16 тип 24, модель конструктора Полікарпова 1938 року випуску, перший вітчизняний літак масового виробництва, який брав участь у воєнних діях в Іспанії, Монголії й до 1943 року був основним винищувачем на озброєнні воєнних пілотів. Це одномісний фронтовий винищувач, одномоторний моноплан, перший серійний літак з шасі, що прибирається. Я вирішив побудувати його для історії, бо він дуже символічний. Надзвичайно складною є механізація цієї машини. Певний час я думав, що це рішення – створення копії такого різноманітного в деталях літака – було неправильним, бо робота над ним затягнулася на роки. А зараз я з ним борюся… Часом він мене переборює, адже ця машина з розмахом крил у півтора метри важить шість кілограмів.

– Володимире Івановичу, цікаво, які фігури виконував Ваш літак на змаганні?

– Він прибирає шасі та закрилки, скидає паливні баки, робить «пробіжку-конвеєр», імітацію заходу на посадку, політ під кутом до горизонту від 45 градусів. Він виконує команди, притаманні його класу й моделі. Винищувачу складно виконувати фігури вищого пілотажу. Це дуже небезпечно, коли шість кілограмів наближаються до землі на швидкості порядку 80-100 кілометрів.

– До речі, чи відповідає швидкість літака показнику його оригінального «старшого брата»?

– Судді завжди запитують, яка швидкість була у справжнього літака, потім приблизно ділять масштаб і визначають, із якою швидкістю має літати копія. Наприклад, винищувач має літати швидше, бомбардувальник – повільніше. Швидкість справжнього І-16 – близько 500 кілометрів на годину, ділимо її на шість (у скільки разів менший літак) і отримуємо приблизно 80 км/год.

– Що плануєте продемонструвати на майбутніх змаганнях?

– У наступному році я побудую І-15 біс – літак, який також воював на початку Великої Вітчизняної війни.

– А Де Ви берете деталі для своїх літаків?

– У конструкції цього класу літаків заборонено використовувати куповані деталі, крім двигуна. Навіть пілот на борту не має бути купованим. Я робив свого власноруч, шив чоботи, каску. Він уміє підіймати руки та крутити головою. Своїми руками виготовити деталі дуже важко, адже копія до останнього гвинтика має відповідати оригіналу.

Переконались у серйозності та складності авіамодельного спорту? Як і будь-яке захоплення, він вимагає надзвичайної любові та трепетного ставлення. Тож бажаємо Володимиру Івановичу наснаги й іще не раз прославити наше місто на змаганнях найвищого рівня!

Спілкувалася Любов Рубан

По материалам: Прилуки град

Новости по теме 22 Июля 2014 19:54 Біженці з Донбасу в Прилуках: «Ополченці обіцяли нас захистити. А від чого чи від кого – невідомо» 14 Июля 2014 16:29 Медалисты 2014 Нежин, Прилуки 11 Июля 2014 14:25 Прилуцький даішник: «Порядку в міліції не буде»

По материалам http://www.gorod.cn.ua/

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий