Любко Дереш з «Культом» слави і меланхолії

54














Коли вийшов друком перший роман «Культ» Любка Дереша, йому виповнилося 16 років. Частина читацької публіки називала письменника генієм та вундеркіндом, а частина просто не вірила, що автором твору є вчорашній школяр. Нині 29-річний письменник Любко Дереш міцно «вріс» до сучасної української літератури і продовжує радувати читачів своїми творами. Щоправда, на шляху до свого письменницького та особистого дорослішання він пережив серйозну творчу кризу. Про цей переломний період, про довгу депресію і про те, як із неї вийти, Любко Дереш розповідав своїм шанувальникам у Чернігові. Зустріч відбулася 11 липня в рамках чергового проекту «Зеленої сцени». 


Всупереч поганій погоді, на зустріч із літератором прийшло дуже багато чернігівців. Письменник навіть здивувався, що серед публіки – не тільки молодь, а й люди літнього віку.

«Я хотів розповісти, як пишуться книги. Мої твори почали виходити з 16 років. Коли у мене питають, як я це писав, кажу, що не знаю. Бо почав себе розуміти як письменника років у 25-27. І для цього мені потрібно було пережити певну творчу кризу. У мене був період, коли впродовж п’яти років я фактично нічого не писав», — почав свою розповідь Любко Дереш.

Далі письменник розповів, як учився на зовсім не літературній спеціальності «облік і аудит» у Львівському національному університеті імені Івана Франка, бо його батьки сподівалися бачити з нього підприємця. Але юнак вирішив, що стане письменником. І ось коли відчув, що не може писати далі – ніби земля пішла з-під ніг.

«Бо всі питання, які, ти думав, уже вирішені, потребують знову осмислення. Ти перестаєш розуміти, для чого ти пишеш, для кого ти пишеш і чи варто це робити взагалі. Я думав, що треба ставити на своїй літературній кар’єрі хрест».

Каменем спотикання став роман з амбіційною та іронічною назвою «Як стати Богом і не заплакати». Любко Дереш хотів написати справді великий твір, який міг би бути класикою літератури. Великий за кількістю сторінок і серйозний та зрілий. «Писалося дуже складно, — каже він. — У процесі його творення я відчув, що втрачаю свою письменницьку потенцію, мені не подобалося те, що я пишу, виходило все гірше й гірше. І настав такий момент, коли письменники думають про самогубство. Є книга Бориса Акуніна «Письменник і самогубство» про те, як у письменника з’являється така думка, як він із нею бореться і до чого це призводить».

Проте молодий літератор про самогубство не думав. Він вирішив утекти, спалити мости. І поїхав з України до Єгипту. Там кілька років мешкав на святій Синайській землі у маленькому бедуїнському містечку. Намагався зрозуміти себе та причини своєї кризи. Підсумком таких пошуків стала книга «Голова Якова», що вийшла друком аж у 2011 році і до якої увійшли концентровані уривки з невдалого роману «Як стати Богом і не заплакати». «Для великого творіння потрібна чорна меланхолія», — говорить один із її героїв.

«Те, що відбувалося в житті героя мого роману, відбувалося і в моєму житті. Героєві роману Якову дають замовлення на симфонію. Дають при цьому величезний завдаток. Та як би він себе не примушував сісти за цю роботу, не міг цього зробити. Він перебуває у глибокій депресії в цей час. Щось схоже відчував і я. Цим завдатком була та слава, яка прийшла до мене після перших романів. Це був певний аванс, і я зрозумів, що настала пора платити за результатами», — розповідає автор.

«Герой почав докопуватися до глибини власної душі. Коли людина доходить до певного апофеозу своєї кризи, вона розуміє, що все, більше не можна обманювати себе. Треба бути з собою щирим. Цей шлях до себе дуже складний і болючий. І вимагає часом дивних вчинків. Наприклад, розривати старі зв’язки».

Наприкінці зустрічі глядачі попросили більше розповісти про те, що ж таке ця депресія і як вона пов’язана з обманом. Ось думки Любка Дереша щодо цього.

«Депресія зазвичай є сигналом до того, що нам пора серйозно відпочити. Що ми дуже далеко відійшли від самих себе, від своєї природи, і тепер треба дати собі можливість наздогнати самих себе. Це доля, насправді, всіх людей, котрі не знають своєї природи, йдуть не за своїми бажаннями, не за своїми цілями. Для великих міст це дуже характерно. На людей тиснуть реклама, соціальний запит, і вони думають, що треба бути не собою, а тим, ким престижно бути: програмістом, депутатом, ейчар-менеджером. І вони будують не себе, а когось іншого. Бачать, що відстають, і починають іще більше напружуватися, і так вганяють себе у важку втому, у виснаження. І це хронічне виснаження закінчується депресією, коли ти сам себе вже не розумієш, не знаєш, де ти, хто ти. Зворотний процес полягає в тому, що ми починаємо відмовлятися від несвоїх бажань. Їх розпізнати просто: ми готові заради їх виконання піти нечесними шляхами. Коли ти йдеш правильним шляхом і виконуєш власні бажання, немає того відчуття кримінальності, що над тобою щось нависло. Тому кроком до того, аби вийти з депресії, має бути рішення відмовитися від несвоїх бажань, від недозволених способів їх задовольняти. Коли в мені це дозріло, я кардинально змінив багато речей у своєму житті».

За кілька років у Єгипті Любко Дереш написав рядки поезій. Вони були створені в експериментальній формі — російською мовою лівою рукою у дзеркальному відображенні.

Любко Дереш з

«Поїздка до Єгипту не минула даремно. Хоча б тому, що я одружився. І ця дівчина, моя тодішня дружина, надихнула мене на те, щоби закінчити роман, зробити книгу «Голова Якова» і продовжити писати далі… Я перестав палити, їсти м’ясо, рибу і яйця, перестав пити чай та каву. Змінив свій режим дня, став рано прокидатися. І це все життєдайно вплинуло, — розповідає письменник. — У момент, коли я відчув, що цей період пройдено і починає наставати світлий бік мого життя, був створений текст «Король Артур в Єгипті». На Синаї з’явився так званий «Синайський цикл» творів, куди ввійшли книги «Миротворець» (книга повістей), роман «Остання любов Асури Махараджа», та збірка оповідань «Пісні про любов і вічність».

Любко Дереш також відповів на кілька запитань глядачів з іншої теми.

— Як би ви охарактеризували і своє ставлення до релігії?

— Я як письменник розділяю релігію та духовність. По-перше, ці поняття починають усе сильніше розбігатися. По-друге, негоже письменнику, людині світській, аж надто влазити в цю сферу, хіба що він би прийняв своє покликання як проповідника й почав проповідувати. Поняття духовності для мене важить дуже багато, під цим я розумію якісь найвищі, найдерзновенніші бажання людської душі, найвищу мету, котру може ставити перед собою людина.

— Чи знайдуть відображення у вашій творчості політичні події останніх місяців в Україні?

— Якщо я буду писати про те, що відбувається зараз – це не зовсім правильно. Є журналістика, публіцистика, завдання яких – на злобу дня відображати дійсність. А є література. Вона працює в інших ритмах. Недавно я писав післяслово до відомого роману«Бійня № 5» Курта Воннегута. Це роман-спогад письменника про Другу світову війну, про те, як він сам пережив бомбардування Дрездена 1945 року. Воннегут створив цей роман тільки через 25 літ після події. Є люди, котрі пишуть одразу. Наприклад, уже зараз письменники готують книги, присвячені Майдану. У мене це виходить трохи інакше. Я відчуваю, що треба повністю побачити картину. Щоби вона була вкорінена в якусь довгострокову перспективу, а потім уже, з перспективи десятиліть, осмислювати події.

Вікторія Гаврик

По материалам: Хвиля Десни

Новости по теме Сегодня, 16:37 Кантрі-відпустка у Пушкарях Сегодня, 16:25 «АмаТеа» — з ароматом чаю 1 Июня 2012 13:24 Овочі з сюрпризом на чернігівському ринку

По материалам http://www.gorod.cn.ua/

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий