«Можна, я буду звати вас мамою?»

112














У наших розповідях про прийомні сім’ї, взятих під опіку дітей, дитячі будинки сімейного тилу, як правило, йдеться про маленьких дітей, що знайшли прихисток у добрих людей. Тут інша історія. «Живу з прийомною дочкою і маленьким нашим сонечком — онуком Сашенькою», — написала нам багаторічна передплатниця «Вісника Ч» Валентина Володимирівна Дихтярук із села Стрільники Бахмацького району.


«Тягну маму за руку: «Вставай! Вставай!, а вона лежить»

Валентина Володимирівна з чоловіком і прийомною дочкою переїхала до Стрільників із Херсонщини десять років тому. А родом вона з Житомирщини.

— Мій тато Володимир Атанов був авіаційним інженером, — розповідає вона.

— Загинув при випробуванні літака 7 травня 1956 року. Не пам’ятаю його зовсім, було мені тоді тільки два рочки. Похований він у братській могилі в Житомирі. А рівно через рік, 14 травня 57-го, померла мама. У 21 рік. Працювала бібліотекарем. Прийшла додому, покупалася, одягла все чисте і лягла на диван відпочити. Коли її покликали вечеряти, не обізвалася. Померла уві сні від обширного інсульту. Живою її не пам’ятаю. А от що тягла її за руку, казала: «Вставай! Вставай!», а далі мама в домовині, багато квітів і людей, музика грає — це в пам’яті назавжди.

Мене ростили дідусь і бабуся. Бабусю Дарію Трохи-мівну я звала мамою. Мене любили, пестили. Сиротою себе не відчувала.

Після восьми класів вступила до сільськогосподарського технікуму, а через місяць, коли дуже змерзла на картоплі в колгоспі, кинула навчання і пішла до дев’ятого класу. Вже після десятирічки закінчила Житомирський технікум радянської торгівлі.

Працювала в Києві продавцем. Там і з майбутнім чоловіком познайомилася. Володимир після армії влаштувався в Києві електриком. Був він з Хмельницької області, з багатодітної сім’ї. Після весілля ми жили у його батьків, а далі завербувалися в Херсонську область, в Аска-нію-Нову. Чоловік працював чабаном, я — в їдальні. Нам дали будиночок під житло. Усе було гаразд. Ми обживалися, купили меблі, холодильник, пральну машину. Біда приходить, коли її не чекаєш. Володя почав пити, розпускати руки. Бив мене, рубав одяг. Я була на п’ятому місяці вагітності, коли він у пориві злості вибив з-під мене табуретку. Стався викидень. Через півроку завагітніла знову. Ішли вулицею. Знову чогось розгнівався, турнув мене так, що покотилася з гори. Знову втратила дитину. Виправдовувався, благав простити. А одного разу, повернувшись із роботи раніше, застала його в ліжку з сусідкою. Простити не змогла.

Вирішили взяти дитину з сиротинця

— Олександра Пащенка я знала давно — ходив до нас у їдальню. Був розлучений. Жив з матір’ю. У його дружини була дочка від першого шлюбу і дворічна Альонка, його дитина. Дівчаток він любив, піклувався про них, на Альону платив аліменти.

Зійшлися ми з ним у 1982 році. Переїхали з села Питомник, де жили, до Красного Перекопа Каховського району. Там у селі Зелена Рубанівка я пішла дояркою, Саша працював спочатку слюсарем, а далі тваринником на тій же фермі, що й я. Нам дали хороше житло. Завели хазяйство.

Усе було добре. Непокоїло тільки те, що немає дітей. Я об’їхала багатьох лікарів. Призначали лікування, запевняли, що все буде добре, що я обов’язково народжу. Скільки я грошей вивозила! Так тривало, доки не потрапила до жінки, слава про дивовижні здібності якої котилися далеко. На прийом до неї вишиковувалися довгі черги. Стояла в такій черзі і я. І раптом вона виділила з натовпу мене і покликала до себе. Після огляду сказала, щоб я більше не їздила по лікарнях — дітей у мене вже не буде.

Ми з Сашею вже вирішили взяти дитину з сиротинця. У трьох дитбудинках побували, показували нам різних хлопчиків і дівчаток. Усіх їх було дуже жаль. Але іскри, яка б з’єднала котресь із них з нами, не виникало. Я дуже страждала.

«Інні було 19, коли вона прийшла до нас»

— Інна Кузьменко з’явилася в нашому житті несподівано. Поряд з нами в Красному Перекопі жила Любов Іванівна Чулкова, яка працювала вахтером у профтехучилищі. Якось каже:

— У нас тут дівчата з школи-інтернату. На зиму учнів відправили по домівках, а їм їхати нікуди. Ходять до мене. Підгодовую потрошку.

Почала підгодовувати нещасних дітей і я. Приходили вони групкою. Спостерігаючи за ними, розуміла, що дівчата нічого не вміють робити. Якось кажу: «Накопайте картошки. Наваримо, пообідаємо». А вони не вміють. Ніхто не навчив. Давай я показувати, як і що треба робити.

В одній групі з Інною вчився племінник мого чоловіка. Одного разу взимку пришов до нас з Інною. Я нагодувала їх борщем. А Рома просить:

— Тьотю Валю, у вас такі добрі помідори. Пригостіть Ін-ну, вона ніколи їх не куштувала.

— Та будь ласка. — кажу.

— Повен погріб банок. їжте, діти!

Інна не могла наїстися тих помідорів. Я дивилася на неї, і серце рвалося на шматки. Маленька, худенька, погано бачить. Ще в дитбудинку хтось штовхнув, упала на ріжок журнального столика. Переплакала та й усе, ніхто по лікарях її не водив. У нас саме корова телятко привела, кумедне таке. Інна його боялася.

Коротше кажучи, дівчині іти нікуди. Гуртожиток не опалюється, їдальня не працює. Залишилася вона у нас.

Перед третім курсом їх збирали до училища на перший дзвоник. Інна каже подругам:

— Я не піду. Нема в чому.

Почувши таке, я поїхала в Каховку і купила їй усе: спідничку, блузочку, туфельки, білизну. 31 серпня кажу:

— Ввечері я тебе покупаю. Волосся пофарбуємо. А оце тобі ми купили до 1 вересня.

Господи, як вона зраділа!

Уранці зробила їй зачіску. Вона така гарненька стала, що в училищі нашу Інну не впізнали. Нарядна, з зачіскою, очі сяють. Красуня!

— Після занять приходьте до нас, — кажу їй. — Буде святковий обід.

Так дівчина й залишилася у нас. Місця в гуртожитку ми не брали. 21 січня 2003 року відзначили її 20-ліття, подарували чобітки, дублянку. Інна мало не плакала від радості. Каже:

— Можна, я вас мамою зватиму?

— Ні, — відповіла я. — Не треба. У тебе ж десь є рідна мама. Раптом вона розшукає тебе. Не хвилюйся, ми з дядею Сашею тебе не образимо. Але зви нас дядею і тьотею.

Так ми й жили. Я взялася за здоров’я Інни, повозила її по лікарнях, добилася пенсії по зору. Нехай і третя група, та хоч якісь гроші.

Через рік Інна закінчила училище, одержала диплом овочівника. До випускного вечора ми купили їй красивий костюм, і наша дівчина була на святі чи не найкращою.

«Їдемо на Чернігівщину»»

— Прийшли часи, коли в Зеленій Рубанівці жити стало дуже важко, — продовжує розповідь Валентина Володимирівна. — Нема роботи. Нема води, нема городів. Люди почали роз’їжджатися, шукаючи кращого життя. Одні наші сусіди поїхали на Чернігівщину. Написали нам, що тут добре. І робота в селі є, і житло не дороге, і ніяких проблем з водою. Я приїхала на розвідку. Побувала в кількох селах, шукаючи місця, щоб була робота для мене і чоловіка. Так ми опинилися в Стрільниках. За 4 тисячі гривень купили хату. З собою везли все, що помістилося в 14-метровій «Алці»: козу, гусей, качок, кролів, кота, 80 банок м’ясних консервів. Навіть дрова везли. Корову і свиней продали, хату просто кинули.

Коли зібралися в дорогу, завели розмову з Інною:

— Хочеш — їдь з нами. Тарілка супу для тебе завжди буде. Хочеш — залишайся тут — кімнату тобі забезпечимо.

Вона як зраділа, кинулася мені на шию.

— Ура! Я їду! — закричала.

У Стрільники ми приїхали 2 жовтня 2004 року. Вписали Інну в номер. Я пішла на ферму дояркою. Саша спочатку працював у кормоцеху, далі сторожував.

Хату оббили сайдингом, поставили нові вікна, перекрили дах. Пробили свердловину для води. Провели газ. Підсадили сад новими деревами.

Склалося усе добре. Люди тут хороші. Живемо з ними у дружбі і злагоді.

13 квітня 2011 року Інна подарувала нам онука. З Володею вони жили на віру шість років. Коли розбіглися, дуже не переживали. Тепер його вже немає на світі. А у нас у домі — наше сонечко, наш Сашенька.

Хлопчика дуже любив покійний Олександр. І перше слово Сашуні було — діді.

Олександра не стало 8 лютого 2012 року. Ніщо не провіщало біди. Прийшов з роботи, випив кави і ліг відпочити. Ліг і не встав. Відійшов у кращий світу 55 років.

Оплакую дорогого чоловіка й досі, ходжу на могилу. Провести батька в останню дорогу приїздила Альона. У неї четверо дітей, живе, як і раніше, на Херсонщині. Мати її вже померла. Альона каялася, що винна перед покійним батьком. Бог їй суддя. Інні сказала:

— Я могла б бути на твоєму місці.

Щодня згадую чоловіка. Куди не подивлюсь, бачу його. Дорогий мій, незабутній. 29 січня, за десять днів до кончини, ми були з ним у Бахмачі. Купили столик для годування Сашуні, качелі, станцію придбали для водогону. Спішив усе купити, немов відчував, що може не встигнути.

Залишилася без нього і думаю, як же добре, що Бог послав мені Інну. Ну, як би я жила зараз сама? А так у мене є Інна і Сашуня. Значить, є для кого жити.

Лідія Кузьменко, "Вісник Ч" від 10 липня 2014

Новости по теме Сегодня, 16:35 «Виїхати можна було. Але як? Без нічого» Сегодня, 16:31 Змолотили пшеницю на першій тисячі гектарів. Урожайність 50 центнерів з гектара Сегодня, 16:28 Шахраї, наркоторговці, гвалтівники в погонах. Не всі, та вистачає

По материалам http://www.gorod.cn.ua/

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий