Шапку скиньте перед учителем, якщо він справжній. «Так Ізбенко сказав…»

37














 

Колишній директор Кобижчанської школи Микола Демидюк родом з Рівненщини, де навіть після приєднання краю до Радянської України довго ще існувала народна традиція: при зустрічі з учителем односельці з поваги до нього шапку скидали. За комуністів це вважалося дурним тоном, преклонінням перед панством.


Коли п’ятикурсника Київського педінституту іноземних мов Миколу Демидюка доля занесла на давно «обільшовичнену» Чернігівщину, він і тут побачив вчителів, перед якими хотілося скинути шапку. Та місцеві так не чинили, й він не став виділятися. Згодом довідався: така традиція й тут існувала — до більшовицької революції.

— Та головнішим за найкращий демонстративний жест є душевне ставлення до іншої людини, — переконаний Микола Лук’янович. — У великому селі Кобижча, куди мене запросили тимчасово підмінити вчителя французької, були три керівники місцевих колгоспів, голова сільради, інші впливові особи. Але батьком села вважався… директор школи Микола Сильве-стрович Ізбенко. Почута в селі фраза «Так сказав Ізбенко…» значила більше, аніж рішення райкому і навіть ЦК. Бо то сказав батько. Він і мене прийняв у колектив, як свою дитину, на квартиру влаштував до доброї жіночки. Ніколи не забуду її яблука, інші невеличкі пакуночки, які вона нишком клала до мого портфеля. Виявляв їх уже в школі й теплом наповнювалась душа, ніби то рідна мама вирядила мене на роботу…

Він рано почав дорослішати, бо батьки щоденно були зайняті на колгоспній роботі. Навіть у перший клас пішов сам, на рік раніше, аніж слід. Сусідський другокласник дав два зошити і олівець («Буквар» був свій), у клас завів. Учителька не прогнала, але влаштувала іспит — загадала почитати текст. Серед першоклас-ників-семиліток мало хто так читав. Тож його прийняли в школу.

Коли батько і мати ввечері повернулися з роботи, їх цим порадував. А за кілька днів заявив, що йому там не цікаво: знав усе, що вчать першокласники. Та вдома відбулась серйозна розмова і Микола продовжив відвідувати школу. Згодом у клас прийшла інша вчителька, яка і пробудила в шестилітнього нову цікавість до навчання. Саме тоді в дитячій голові закарбувалися перші уявлення, яким має бути вчитель.

На щастя, на його шляху зустрічалися здебільшого справжні вчителі, в тому числі і в далекій від рідного дому Кобиж-чанській школі, до якої він «прикипів» назавжди.

— Після захисту диплому я не міг не повернутися в колектив, де мене, майбутнього педагога, прийняли як рідного і повноправного, — з радісним хвилюванням згадує Микола Лук’янович. — Хоча в інституті розподілили в іншу школу. Але бажання працювати в Кобижчі, де «батькував» Ізбенко, співпало з бажанням директора забрати мене на роботу. За короткий час він багато чому навчив, своєю наукою підтвердив і глибоку мудрість материнської науки. Я тільки починав самостійно осмислювати навколишній світ, а вона, проста селянка, повчала нас, шістьох її дітей: «Він на тебе каменем, а ти на нього… хлібом».

Невдовзі Микола Сильвестрович пішов на заслужений відпочинок, а на його місце призначили приїжджого — Івана Павловича Ульянича, теж мудрого педагога, реформатора. Не всі вчителі сприйняли його новизну, навіть конфлікти виникали. І боролися противники нового не відкрито, аргументами, а за допомогою… анонімок. Кілька таких написали й на директора Ульянича.

Молодий учитель вперше зіткнувся і з новими «віяннями», з якими ніколи не зможе змиритися. Бо «непедагогічна інфекція» стала дуже поширеною і не лише в закладах освіти. А тоді це був одиничний випадок, коли завуч школи «підсудила» в творчому конкурсі «своїй» команді, грубо відповіла на зауваження колег, ще й у присутності учнів. Свідком того інциденту був молодий учитель. А невдовзі йому, 24-річному, директор школи Іван Павлович запропонував свою посаду, бо сам одержував нову — завідувача райвідділом освіти.

Всю ніч не спав молодий «висуванець», а в райкомі партії заговорив про відмову, бо й досвіду не було, і перші конфлікти в колективі лякали… Та секретар райкому Микола Іванченко «вмовив» одним жартом: «Може, намітив на мою посаду? Тоді обов’язково слід попрацювати директором, звідти я і починав шлях у район…».

Коли Микола Демидюк ступав на кар’єрну сходинку, його перший наставник за станом здоров’я не міг вже навіть вчителювати. Молодий директор з першого дня відчув, як йому не вистачає порад мудрого вчителя і керівника, якому в школі само собою все підкорялося… Без криків, суворості, демонстрації влади… Так і в селі: скажімо, вніс пропозицію встановити погруддя Тараса Шевченка у дворі школи, сам взявся за її втілення — і громада за ним пішла. Як початківцю добит тися такого авторитету?

Яким же було його здивування, коли одержав від Миколи Сильвестровича першу записку. Її принесла дружина колишнього директора, що ще працювала в школі! Перша порада навіть розвеселила: «Ви вже директор, а не просто молоденький учитель, тому перестаньте бігати по школі й подвір’ю, слід ходити виважено, з гідністю…». Потім були й інші записки з порадами та професійними підказками, різними «секретами», наприклад, як грамотно повинен поводити себе директор у розмові з колегами, учнями, їхніми батьками, просто односельцями. Кожна записка закінчувалася вибаченням, «що потурбував».

Микола Лук’янович досі зберігає ці дорогі для нього папірці. У них — не тільки безцінні поради, а й своєрідний зразок людських відносин, що стають вирішальними майже у всіх справах, а в педагогіці — тим паче. Філософ і просвітитель XVIII століття Жан-Жак Руссо зазначав: «Перед тим, як взятися за виховання людини, слід самому зробитися людиною». Вся наука досвідченого директора була спрямована на те, щоб молодий колега ані на хвилину не забував цю головну вимогу.

 Думки про школу його не полишають…

Після 22 років роботи на посаді директора школи Миколу Демидюка «висмикнули» на посаду заступника голови райдержадміністрації з гуманітарних питань. Воно б і нічого, але «діставала» політична чехарда і робота здебільшого «для звіту». З черговою зміною влади і йому «підказали» змінити посаду. У школу не повернувся: там був директор, кандидатуру якого сам і погоджував. Тож став директором центру зайнятості.

Працює добре, колектив має непогані результати. В області хвалять. Та думки про школу не покидають і на день. З критикою сучасних відхилень в освіті не вибігає на трибуни, але знаходить способи, як щось підказати, порадити. З тривогою в серці дивиться на тих директорів і вчителів, яким байдуже, що про них говорять у селі чи місті. Такі, як правило, ще й плачуться, що нині надто неслухняні учні, «недоумкуваті» батьки… А на що самі перетворюються?… Чи відповідають критеріям, накресленим великим педагогом Костянтином Ушинським: «Почувати себе вчителем означає почувати себе другом батьківського дому».

Чи буде таким учитель, який в ультимативній формі вимагає від батьків плату за ним же встановлені додаткові уроки? Це навіть гірше, аніж «добровільне» репетиторство, що набуває масового характеру. Це може означати одне: такі вчителі не справляються зі своїми обов’язками, чи настільки непрофесійні, що їм замало програмних годин, щоб донести до учнів суть свого предмету.

Працюючи в школі, Микола Демидюк керувався ще одним вченням Ушинського: «У роботі вчителя повинна царювати серйозність, що допускає жарт, але не обертає всієї справи на жарт». Він пам’ятає свій перший урок: зайшов у клас, а там один учень заховався за шафу і звідти «Ку-ку-кає». Вчитель не розгубився, і сваритися не став, а з усмішкою запропонував всім класом «По-ку-ку-кати». І конфлікт вмить розтанув.

Ще запропонував учням, щоб не просили в нього дозволу, коли комусь «приспічить» вийти з класу на уроці. У перший день половина класу виявила таке бажання. Тоді вчитель сказав учням, щоб вони свою поведінку «зважили» на своїй совісті. За день-два майже у всіх відпало бажання виходити з класу під час уроків.

Як хочеться колишньому директору запропонувати нинішнім українським політикам і державникам, щоб і вони всі свої «великі» справи вимірювали совістю! У кого вона зовсім розтрачена — неодмінно треба до Господа звернутися. Ще задуматись над тим, чи мають моральне право повчати інших, коли самі не добре виховані, напевно, з самого дитинства? Це запитання виписане з філософії Руссо.

Бути взірцем — як обов’язок

У Миколи Лук’яновича п’ятеро своїх дітей. Не всі були відмінниками в школі, ніякими директорськими пільгами не користувалися. Навпаки скаржились собі, що їм важко бути в школі дітьми директора: планка вимог найвища. Бувало, й зауважували, що вдома хочуть мати батька, а не директора школи.

Один з синів нині живе, працює і продовжує освіту у Франції. Батько пишається тим, що у Павла базовий рівень знань набагато вищий, аніж у тамтешніх студентів, про що свідчать результати тестування: набрав 118 балів з 120 можливих. Другий результат у французького студента — 80 балів.

Мова не йде про якусь винятковість сина. Він навчався у звичайній сільській школі. Але ж на совість — для себе, а не для когось, навіть не для- батьків. Ще один секрет успіху: українська шкільна освіта — багатопрофільна, а та ж французька — вузького спрямування. Європейці вже «вловили» недоліки своєї системи освіти і намагаються їх виправити. У Франції останнім часом навіть на роботу беруть насамперед тих фахівців, що мають кілька спеціальностей. Тобто вони тримають курс на краще, а в Україні модним стає запозичувати все європейське, навіть якщо воно гірше, зокрема -«звуження» в освіті. Чим це обернеться за нашої системи безвідповідальності, яка з кожним роком набуває просто катастрофічного характеру?

А одна з головних причин — в освіті і суспільстві в цілому катастрофічно не вистачає таких ізбенків. Спробуйте відшукати сучасне село чи місто, де почуєте: «Так сказав директор школи, наш батько…».

Таких і раніше було малувато, але саме вони несли в маси справжню освіту і просвіту. Бо й самі жили, як Сухомлинський писав: «Ми горимо, згораємо в ім’я того, щоб єднати людей узами добрих побажань. Щоб людині хотілось жити від того, що поруч з нею живуть люди».

Шапку скиньте перед учителем, якщо він справжній. «Так Ізбенко сказав...»

Шапку скиньте перед учителем, якщо він справжній. «Так Ізбенко сказав...»

Григорій Войток, "Чернігівщина" №27 (479) від 3 липня 2014

По материалам http://www.gorod.cn.ua/

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий