23-річний Сергій Рябуха загинув на блокпосту біля селища Металіст. У серце влучив осколок гранати

29














21 червня ховали 23-річного Сергія Рябуху з Ніжина.
Нічого не сказавши батькам, він поїхав до Луганська. Записався добровольцем в батальйон «Айдар».


У Луганську пробув більше тижня. 17 червня о десятій ранку на блокпосту поблизу селища Металіст Луганської області, в нього влучив осколок гранати. Поцілив у серце. З поля бою загиблого Сергія на собі винесла медсестра батальйону «Айдар». У Ніжин його привезли вранці 20 червня.

Сергій навчався у Ніжинській школі №6. Після дев'ятого класу пішов у Київське вище професійне училище залізничного транспорту, вчився на помічника машиніста. Служив у бригаді по охороні елітних об'єктів Генштабу Збройних сил України. Після армії працював водієм у міжнародному аеропорту «Київ» (Жуляни).

Об одинадцятій ранку біля двору Рябух зібралися родичі, друзі, однокласники, сусіди. У дворі стояла труна з Сергієм. Біля неї плакали 38-річна мати Ніна та 42-річний батько Віталій. Обнімали, цілували. Священик читав молитви.
Першим з двору вийшов цивільний хлопець з хрестом, інший — з українським прапором з чорною стрічкою. За ними парами вишукувалася молодь. Ішли з фотографією Сергія, живими квітами та вінками. Шість солдатів підняли труну, почали виносити з двору. Поруч ішли афганці з автоматами. Мати просила: «Хлопці, не несіть нікуди мого синочка». Тато взяв її під руку. Вікторію, сестру Сергія, підтримували жінки та друзі, давали воду, заспокійливі. За труною ішли рідні. За ними — жінки, чоловіки, старі. їхали «швидка» та порожні автобуси. Пройшовши метрів сто, звернули на перехресті на центральну вулицю.

Батько Віктор Рябуха разом з дідусем Миколою Рябухою тримають убиту горем матір Ніну Рябуху

Священик зупинив траурну процесію. Солдати стали на одне коліно, на інше поставили труну, відкрили. Священик читав молитву. Сказав солдатам, що до кладовища нести далеко (десь три кілометри), краще їхати автобусом. Але ті відповіли: «Скільки треба, стільки й будемо нести». Люди виходили з машин, з дворів — плакали жінки, схиляли голови чоловіки. Зупинялися біля кожного перехрестя, разів шість. Зробили зупинку і біля школи, де навчався Сергій. Коли відкрили труну, бабуся Любов Рябуха почала просити, аби внук відкрив очі, подивився, як гарно світить сонечко. Для Сергія продзвенів останній дзвоник.
Жінки зі сльозами на очах говорили про війну. Просили матерів у понеділок прийти до Ніжинської міської ради, просити, аби не забирали дітей на війну. Казали, батьки Сергія до останнього не знали, що син на війні.

За три дні до смерті він подзвонив однокласнику, аби той перекинув гроші на телефон. Попросив, щоб не говорив батькам, та він — у Луганську.

Коли труну Сергія поставили біля могили, люди вигукували: «Герої не вмирають!», «Слава героям!».

З промовою виступили ніжинський мер Анатолій Лінник, військовий комісар Ніжинсько-Куликівського комісаріату Володимир Іваницький. Не договоривши, заплакав. Прощальне слово мовили побратим Сергія Володимир Самойленко та доброволець батальйону «Ай-дар» Василь Говорун.

Прощалися з Сергієм під пісню «Гей, пливе кача по Тисині». Мати гладила сина по голові, цілувала руки. Батько, схиливши голову, плакав. Бабуся голосила: «Серьоженька, відкрий очі. Хоч одним подивись на мене. Тебе вдома чекає Лізочка, сестричка. (Наймолодша дочка Рябух — Ліза. Їй зараз п'ять років. Коли привезли Сергія, родичі підвели Лізу. Розповіли, що брат загинув як герой. Ліза попрощалася з ним. На кладовище її не брали. — Авт.). Вона ж виглядає тебе з дому. Глянь, скільки друзів прийшло. Вони на весілля до тебе повинні були йти, а не на похорон. Дивись, увесь Ніжин до тебе прийшов. У нас же усі дівчатка. Ти один хлопчик. Баба Люба тебе просить, відкрий очі, поїхали додому. В матері твоєї серденько стане. Подивися, батько з ніг падає, як він ждав такого орла».
Сестру Сергія Вікторію тримали друзі та рідні. Коли підвели попрощатися з Сергієм, їй стало зле. Ноги підкосилися. Вона гладила його голову і повторювала: «Серьожка, братик, не йди від нас». Двоюрідна бабуся Сергія Марія Лісниченко казала: «З якої сторони нам зустрічать тебе? Звідки виглядать?».

Труну закрили, понесли до могили. Опускали під Гімн України. Всі кидали по три грудки землі. Афганці з автоматів тричі вистрілили у повітря.
Матері Сергія стало погано, її тримали батько, бабусі. Жінка знепритомніла. Обличчя обливали водою, давали краплі. Нещасна в сльозах упала на коліна. Коли в могилу кидали землю, чоловік допоміг їй кинути три грудки. Вона казала: «Господи, що ж я роблю? Свою рідну дитину закопую».

Після того, як вкопали хрест, матір повели під руки. Батько йшов мовчки. Всіх, хто прийшов провести Сергія в останню путь, запросили на поминальний обід у кафе «Жемчужина».
— Золота дитина наш Сергій, — схлипує Марія Лісниченко. — Ото прийде до мене й каже: «Баба Маша, ви мені рубашку попрали, погладили? Збираюся гуляти». Дівчина, з якою він зустрічався, вийшла заміж. Не дочекалася з армії. Та в нього після неї ще багато подруг було. Ніжинські дівчата його любили. Коли гуляти йшов, так напахтиться. А я йому й кажу: «Серьожа, наречені так не збираються на гульки, як ти».

До останнього ми не знали, що Серьожка був у Луганську, в батальйоні «Айдар». Нам він казав, що на роботі. Після його смерті нам розповіли, що він був активістом Майдану. Був в Одесі два тижні.
— У батальйон «Айдар» може вступити будь-який доброволець, військовозобов'язаний, той, хто брав участь у бойових діях. Він був у нашій «афганській сотні», — говорить Тетяна, медсестра батальйону «Айдар». Воювала у 90-х у Баку. Була важко поранена. — Хлопці мене називають мама Таня. Сергій приїхав до нас, став на облік. Його зареєстрували, потім прийняли. 17 червня о восьмій ранку ми машиною виїхали на блокпост у селище Металіст з бази, що за 70 кілометрів від Луганська. Сергій хотів поїхати з нами, казав: «Як це так, вся наша сотня їде, а я ні?». Ми всі його просили, аби залишився.

Командир батальйону казав: «Сергію, комусь потрібно охороняти склад зі зброєю». Він відповів: «Ви не маєте права не дати мені зброю». Сергій взяв автомат, броник. Як їхали, він сидів поруч зі мною. Коли доїхали до блокпоста, допомагав мені вийти з машини. Я маленька, у мене був автомат, бронежилет та аптечний рюкзак.
— О десятій ранку почалася стрілянина, — каже Владислав, афганець із Краматорська, який воював разом із Сергієм. — Вогонь був з двох боків. На нас ішли БМП, за ними БТРи. З БМП відкрили вогонь. Кинули гранату. Останнє, що Сергій сказав: «Хлопці, лягайте!». Закрив мене і Колю (52-річний афганець. Нині у Луганській лікарні. Йому зробили дві операції).
— Тіло Сергія не могли винести з поля бою до вечора, — продовжує Тетяна. — Коли вогонь зупинився, я на собі його несла. Він помер відразу. В серце влучив осколок. У грудній клітці була дірка розміром з кулак.
Афганці хочуть звернутися до Президента, аби Сергію дали звання Героя України.

* * *

Секретар Ради національної безпеки і оборони України Андрій Парубій повідомив, що 17 червня під час бою загинуло четверо бійців батальйону «Айдар». Дванадцять поранених, кілька чоловіку полоні. Проросійські газети повідомили, що під ранок 18 червня нарахували 10 загиблих, 15 поранених. Називають навіть цифру — 30 убитих, а особливо безсовісні пишуть, що таких 100.
— Скільки загиблих і поранених у батальйоні «Айдар»? — запитала афганців.
— Поранених — чоловік п'ятнадцять. Четверо вбитих, — підтверджують слова Парубія.
— Міністерство оборони офіційно повідомило, що «Айдар» пішов у бій без наказу, погодження. Так?
— Усе було сплановано.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №26 (1468)

По материалам http://www.gorod.cn.ua/

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий